Mein Wesen ist eins mit dem Schmerz der Natur

В тернових сутінках згасло життя, в той час як місяць проливав сльози, лишень побачивши бліде лице своє у відображенні зірок. Залиш мене за гратами поранених надій. Адже ти не можеш дати мені сил піти... Мій розум бачить ці пориви болю. Він самотній, серед цих блідих зірок. Сліпа нитка зв'язала полотно долі, тепер вже час не залишить нас навіки. Згасла сутність... Минуле забуте... Ні, ще не народжене... Воно є тут... Твориться нині... Сьогодення - лише відлуння скованого минулого... Скованого мертвим всесвітом... Мертвим сьогоденням... Мертвим майбутнім... Неіснуюче майбутнє... Міріади людино-хробаків з простертими руками... З вірою у мертве... З вірою у ніщо... Мій шлях осторонь... In the thorny twilight life has faded away, While the moon was shedding tears Just having seen its pale face, reflected by stars. Leave me behind the bars of wounded hopes As you cannot give me the strength to go. My mind sees these bursts of pain, It's lonesome among these pale stars. Blind thread had woven the canvas of fate And now the time will not leave us evermore. The essence had faded… The past is forgotten… no, still unborn… It is here… being created today… The present is just an echo. Reverberations Of the constrained past… Constrained By the dead universe… By the dead present… By the dead future… Nonexistent future… Myriads of wormhumans… With the outstretched hands… With belief In the dead… With belief in nothing… My way is aside…